У 2012 та 2015 роках було накладено арешт на майно заявника як боржника у виконавчих провадженнях. Пізніше виконавчі документи в цих провадженнях стягувачу повернули на підставі п. 7 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час повернення документів), який передбачав, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо боржник або його майно не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку.

У 2021 році заявник звернувся до державного виконавця із заявою про зняття арештів з майна, оскільки виконавчі провадження закриті, їх матеріали знищені, борг повернуто поза межами виконавчого провадження. Йому відмовили, тому заявник просив суд визнати бездіяльність ДВС неправомірною та зобов’язати її зняти арешт із майна.  

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні скарги, а апеляційний суд скасував ухвалу районного суду та задовольнив скаргу заявника. ДВС оскаржило таке рішення в касаційному порядку.

Верховний Суд залишив постанову апеляційного суду без змін, зробивши такі правові висновки.

Суд першої інстанції виходив із того, що немає передбачених ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час повернення виконавчих документів) підстав для зняття арешту з майна боржника.

Верховний Суд зауважив, що повернення виконавчого документа стягувачу на підставі ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції на момент вчинення таких дій) не встановлювало прямого обов’язку державного виконавця знімати арешт із майна боржника.

Водночас спір виник не у зв’язку з оскарженням бездіяльності виконавців, які, закриваючи виконавчі провадження від 2012 та 2015 років, не зняли арешт із майна, а через те, що на заяву боржника від 5 серпня 2021 року про зняття арешту у зв’язку з повним виконанням виконавчого документа поза межами виконавчого провадження державний виконавець відмовився зняти арешт із майна боржника.

За таких обставин ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» не є тією нормою, яка регулює спірні правовідносини.

Верховний Суд зазначив, що арешт майна боржника здійснюється для забезпечення реального виконання виконавчого документа. А в разі повного виконання виконавчого документа підстав для збереження чинності арешту майна боржника немає.

У справі, яка переглядалася, особа, яка придбала право вимоги, підтвердила повне виконання зобов’язань заявником і не заперечувала проти зняття арешту з його майна.

Законом України «Про виконавче провадження» не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа у зв’язку з добровільним його виконанням після повернення виконавчого документа стягувачу.

Тому апеляційний суд обґрунтовано вважав доцільним зняти арешт, накладений на майно боржника для забезпечення виконання вже виконаного судового рішення, оскільки в подальшому застосуванні арешту майна немає необхідності.

Верховний Суд зауважив, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинне призводити до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відмова в задоволенні скарги унеможливила б подальше здійснення належного захисту майнових прав заявника щодо зняття арешту з його майна, оскільки чинне законодавство не регулює питання зняття арешту у випадку добровільного виконання виконавчого документа після повернення його стягувачу.

Наявність протягом тривалого часу (майже 10 років) нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Постанова Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №2/0301/806/11 (провадження №61-3814св22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105249398.

Верховний Суд