Позивачі всиновили малолітню дитину, згодом у хлопчика стали проявлятися вади характеру, спостерігалася неадекватна поведінка, тому вони просили суд скасувати усиновлення. Орган опіки та піклування подав зустрічний позов про позбавлення усиновлювачів батьківських прав і стягнення аліментів через неналежне виконання ними батьківських обов’язків.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні первісного позову та частково задовольнив зустрічний, оскільки перед усиновленням майбутні батьки усвідомлювали як стан здоров’я дитини, так і особливості її поведінки, спричиненої тяжким дитинством.

Апеляційний суд скасував вказане рішення суду та задовольнив первісний позов, вказавши, що, незалежно від волі усиновлювачів, вони не можуть спільно проживати з дитиною та виконувати батьківські обов’язки. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду, залишив у силі рішення суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.

Відповідно до ч. 1 ст. 238 СК України суд може скасувати усиновлення, зокрема якщо між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків.

Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Відповідно до частин 1, 4 ст. 14 Європейської конвенції про усиновлення дітей усиновлення може бути скасовано лише на підставі серйозних обставин, передбачених законом.

Суд установив, що ще до усиновлення хлопчик був тимчасово влаштований у родину позивачів для можливості більше його пізнати, подружжю надавав практичні рекомендації психолог, він звертав увагу на те, що дитина має певні поведінкові особливості. Після усиновлення дитина проживала в сім’ї позивачів два з половиною роки.  

Після погіршення стосунків з дитиною усиновлювачі не зверталися до фахівців, щоб установити причини неналежної поведінки хлопчика, й ухилилися від надання допомоги щодо вирішення питання його психоемоційного стану. Натомість вони повернули хлопчика до органу опіки та піклування й після цього не відвідували його,  не цікавилися його здоров’ям і розвитком, хоча продовжували бути його батьками й мали відповідні як права, так і обов’язки щодо дитини.   

Верховний Суд також зазначив, що особливої уваги потребує вирішення питання позбавлення батьківських прав усиновлювачів, оскільки вони стали батьками внаслідок особистого волевиявлення на батьківство.

При цьому апеляційний суд порушив і норми процесуального права, оскільки не зазначив, які нові докази, протилежні висновкам місцевого суду, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлене поважними причинами, стали підставою для ухвалення нового судового рішення. А переоцінивши докази, які були оцінені місцевим судом з дотриманням вимог процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, які порушення норм процесуального права допустив суд першої інстанції і в чому вони полягають, а також які норми матеріального права були неправильно застосовані і в чому полягає таке неправильне застосування.

Таким чином, КЦС ВС залишив у силі рішення суду першої інстанції який відмовив позивачам у скасуванні усиновлення, натомість позбавив їх батьківських прав та стягнув з подружжя аліменти на користь особи (установи), яка буде виконувати обов’язки законного представника (усиновлювача) дитини.

Постанова Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі № 175/1713/20 (провадження № 61-189св22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105139632.

Верховний Суд