Громадянка, яка є фізичною особою – підприємцем, звернулася до суду з позовною заявою до виконавчого комітету Дніпровської міської ради та Інспекції з питань благоустрою цієї міськради через ухвалення рішення щодо знесення декількох тимчасових споруд та їх демонтаж і знищення. Також вона просила повернути непошкодженими тимчасові споруди або стягнути їх вартість із відповідачів.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що оскаржувані рішення та дії відповідачів є протиправними, оскільки демонтовані тимчасові споруди розміщені не самовільно, про що свідчать договори про використання об’єктів благоустрою. Акт про демонтаж не складався, а самі дії щодо демонтажу проведені до закінчення встановленого у приписі строку на подання правовстановлюючих документів. Крім цього, позивачці не надана можливість самостійно провести демонтаж і вивезення належних їй споруд.

Відповідачі пояснювали свої дії тим, що за результатами обстеження міської території були виявлені малі архітектурні форми (зокрема й ті, що належать позивачці), встановлені на міській території загального користування з порушенням вимог Містобудівної концепції розміщення тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності у м. Дніпропетровську (рішення Дніпропетровської міськради від 30 травня 2012 року № 47/24). Тому виконком ухвалив рішення «Про усунення наслідків порушень Правил благоустрою території міста», яким вирішено усунути наслідки порушень цих Правил, припинивши функціонування тимчасових споруд і демонтувавши їх.

 Суди першої та апеляційної інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що за наявності договірних правовідносин, які не були припинені у встановленому порядку, вирішення оскаржуваним рішенням питання про демонтаж тимчасових споруд було передчасним. Крім цього, майнові права позивачки були порушені, оскільки не було забезпечено право добровільного виконання припису у визначений термін.

Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій. Не заперечуючи право органу місцевого самоврядування визначати правила розміщення тимчасових споруд та обов’язку забезпечувати дотримання благоустрою, Суд зазначив, що такий орган зобов’язаний також дотримуватися встановленої ним процедури проведення демонтажу, надавши особі можливості самостійно звільнити тимчасові споруди від матеріальних цінностей і перенести ці споруди в інше місце.

Суд також врахував, що відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини правомірність рішення суб’єкта владних повноважень треба оцінювати відповідно до трьох критеріїв на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Верховний Суд дійшов висновку, що допущені відповідачами порушення не забезпечили послідовність дій, спрямовану на додержання балансу інтересів при реалізації повноважень та охорони прав власності на майно, гарантованих ст. 41 Конституції України, унаслідок чого порушено майнові права позивачки шляхом протиправного позбавлення власності. Водночас відповідачем не доведено необхідність проведення демонтажу без дотримання встановленої процедури та без надання позивачці можливості самостійно звільнити тимчасові споруди від матеріальних цінностей і перенести ці споруди в інше місце.

Постанова Верховного Суду від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19 (адміністративне провадження № К/9901/18291/21).

Верховний Суд